Над замерзлою річкою
Вдруге мороз ударив зненацька, за тихої погоди. І нині поверхня затоки гладенька, як скло. Розкіш для ковзанярів. Година, друга — і заюрмиться тут люд. І тоді й ми безтурботно, наче по асфальту, попрошкуємо до веселого гурту...
Але ж хочеться, цієї миті хочеться ковтнути терпкого холодного повітря, яке тільки й буває над замерзлою річкою. Та якийсь розважливий голос — життєвого досвіду чи здорового глузду — застерігає: хай спершу пройдуть інші, хай молодші і спритніші випробують лід. Тоді можна рушати вперед без внутрішньої напруги і хвилювання, бо кожний метр вивірений іншими...
Отак завжди оберігати себе і користатися чужим досвідом?
Ступаю на молодий лід. Крізь тонкі льодині вічка бачу, як нерівно дихає бездонна глибінь, і лоскітливий холодок страху струмочками стікає по спині, ніби мороз підступно прокрався до тіла і обсипав колючими голками.
"І хай йому!"— махаю рукою і рішуче йду вперед. Зараз розбіжуся, відштовхнусь...
І раптом понад берегом — у-у-ль! — протяжне булькотіння, ніби велетенська риба вдарилась під водою. Завмираю. То тріснула від морозу крига...
Дихаю, жадібно дихаю терпким холодним повітрям, яке тільки й буває над замерзлою річкою. ✨✨✨✨✨✨✨
Густа акварель
Сонце притомилося за день, його багряне полум'я присіло, поволі покотилося до беріз на обрії. Ось біле мереживо віт розступилося, даючи світилу дорогу під своє студене шатро. І той холод, видно, пройняв світило, бо багряне взялося по краях сивизною.
Тіні від дерев поглибшали і стали, як сині полиски на грозовому небі. Змагання рожевого і синього на якусь мить сягає найвищої напруги. Чується найдзвінкіша щемлива нота синього і органне рокотання червоного. І раптом з-під ніг виривається і тече невидима річка, змиваючи рожевість, поглинаючи синь. Скоро темрява, ніч...
Серпик молодого місяця, щойно немічний і прозорий, як льодинка, почав вбирати в себе залишки рожевого, наливаючись силою, ніби хтось удруге прописав його густою аквареллю.
Немає коментарів:
Дописати коментар