Для дітей

                         Сонях, пташиний брат   

— Не треба лити сльози,— суворо мовив сонях. Навіть голос у нього став схожим  на мамин, коли вона робить Павлинці зауваження.               
  —  Буду плакати , буду! —    вередувала дівчинка.

— А навіщо ж плакать? Ти ж уже потрапила в казку!

— Справді?— запитала Павлинка.

—Справді. Тільки — на краєчок казки.

— Оце вона тут починається?— все ще не могла повірити дівчинка.

— Так. Якщо я  тут стою, значить, казка починається на цьому городі.

— І кожен, хто тут ходить, потрапляє на краєчок казки?

—Так.

ㅡ І дід Остап, і баба Настя?

ㅡ І дід Остап, і баба Настя.

ㅡ І гарбузи, і все, що тут росте?

— Звичайно.

ㅡОце новина!— вигукнула і скочила від здивування Павлинка.— Найбільша в світі новина!

— І люди, і рослини часто не знають, що вони потрапили в казку,— сказав сонях.

  А птахи над ними все кружляли і кружляли. Сонях їм щось гукнув, і вони зграєю полетіли в лісову гущавінь.

— Я їм сказав, щоб прилітали вранці тебе будити,— пояснив сонях.— Ти прокидатимешся від їхніх голосів. Виглянеш у вікно, а над подвір'ям пташина зграя. Вони в мене дуже слухняні, що попрошу, те й роблять.

— А якщо я попрошу?                                                               

— Скажеш мені своє прохання, я їм перекажу, добре?

— Добре,— погодилась Павлинка.

ㅡ Вони — мої брати, сказав сонях.

ㅡ Чому  брати? Ви ж зовсім несхожі...

— Всі, хто живуть в казці — брати.

  А потім сонях розповідав Павлинці казки.

  Сіло за лісом сонце, відпливав кудись на хмарах літній день. Уже й сутінки між деревами замаячіли. А Павлинку давно вже приспав тихий голос соняха.

  Повернувся з лісу дід Остап, настав вечір.

  Дід і баба стурбувалися, що ніде не видно внучки й, гукаючи, пішли її шукати. Там і знайшли, де вона спала, під соняхом між бокатими гарбузами. Дід приніс сонну в хату й поклав на ліжко.

  Павлинка прокинулась й запитала:

— А де ж сонях?

ㅡ Який сонях?— здивувалися вони.

— Пташиний брат. Там, на городі, казка. Бо там сонях стоїть...

ㅡ Спи, дитино, спи,— мовила бабуся і заспівала колискову.

  А вранці Павлинка подумала, що все те їй приснилося.

  Та, коли виглянула у вікно, відразу ж побачила над подвір'ям пташину зграю, почула дзвінкі голоси. І тоді зрозуміла, що то був не сон.

  Вона випила молока і побігла до соняха.

  Пташиний брат стояв у кінці городу й дивився в ліс. А коли зачув кроки дівчинки, повернувся до неї і розцвів золотим цвітом.

                                                           

                                                                            Михайло Слабошпицький                   

                                                       💥💥💥💥💥💥💥

                                                                                       ЛІТО                                             
Мороз, хуртовина на вулиці   — сумно. Я — за шапку, за кожушину, кажу батькам:
 — Піду до Дмитра Івановича, літо понюхаю.  

 — Яке літо!— дивується батько.

  А мама каже:

  — Іди, іди. У нього в хаті й справді літом віє. Що то значить — лісник.

   А у Дмитра Івановича пахне не лісом, а лугом. Зайшов я до нього, сів на лавку, заплющив очі — такий дух у хаті, ніби у косовицю в поле вийшов.

   Дмитро Іванович налив мені чаю з малиною і каже:

— Як тобі подобається, будемо сіно косити, — зробимо літо у вашій хаті.
 — У косовицю! А надворі ж грудень. Як довго ждати!

— Ну, добре, — посміхнувся лісник. — Поділюся з вами своїм літом.

  Дістав він з мішечка пучок сухої трави.

— По-різному її називають — хто душицею, хто колоском пахучим. Підвісь під стелю, і маєш літо. У цій травиці пахощі — міцніші усяких парфумів. Вона й робить духмяним усе сіно.

  Я — додому. Розклав травичку по лавці — мама аж руками сплеснула:

— Батьку, чуєш! Літо!

  Я ще більше зрадів:

— Буде косовиця, ми з Дмитром Івановичем усім на зиму літо зробимо!
                                                                                                  В. Костильов