Шевченко був, як завжди, в своїм простім селянськім одязі. Коли, нарешті, подали обід і всі приступили їсти, незадоволений своїм сусідством з Шевченком пан, дивлячись то на його простий селянський одяг, то на свій багатий, раптом запитав:
— Скажіть, Шевченко, ви знаєте, чим людина від свині відрізняється?
― Знаю,― відповів Шевченко, — чому б не знати? Людина, як їсть — мовчить, а свиня вмочить рило і рохкає.
― Знаю,― відповів Шевченко, — чому б не знати? Людина, як їсть — мовчить, а свиня вмочить рило і рохкає.
Як Шевченко царя всієї Росії обвів навкруг пальця
Цар Микола ( це ще той, за якого панщина була) дуже не любив Тараса Шевченка. А не любив його за те, що Шевченко колись написав про царя та царицю-небогу, як опеньок засушену, дуже смішні й уїдливі вірші. Написав і людям пороздавав. Микола-цар не міг витримати такого посміху і вирішив вислати Шевченка з рідної землі.
Задумав цар розплату і другого дня послав жандармів з Петербурга на Вкраїну. Зловили жандарми Шевченка і привезли зв'язаного до столиці. Витріщився на нього цар російський і закричав:
— Як ти смієш насміхатися над царською країною! Забирайся з моєї землі! Щоб ти ніколи не ставав своїми ногами на мою землю!
І схопили жандарми Шевченка, і завезли його в далеку пустиню. Живи, мовляв, на чужій землі. І жив там Шевченко дуже довго, і мучився, і скучав за рідною Україною, де хазяйнував цар Микола.
І одного разу дізнався Шевченко, що цар погнався десь там до Австрії чи Франції. Тоді взяв він, Шевченко, гроші й найняв фуру та й поїхав у село, і купив собі фуру чужої землі. Сів на ту землю зверху і їде собі в рідний край, до Дніпра. Їхав він довгенько-таки, бо ж пустиня: безводна і безлюдна. І поки приїхав на Вкраїну, вже й цар летить у кареті назустріч. Побачив Шевченка і як заверещить:
— Ти чого приїхав на мою землю? Я ж казав тобі, щоб ти ніколи не ходив на моїй землі і навіть ноги на неї не клав.
Шевченко зиркнув на царя, не встаючи, і відповів:
— Не кричи на мене, царю, бо я їду і стою не на твоїй землі, а на чужій. Ось, коли не віриш, можеш подивитися довідку. Там написано, де я купив цю землю і скільки заплатив.
Цар Микола побачив, що Шевченко обвів його навкруг пальця, і як дременув, то аж закурило. Тільки його й бачили. От за що не любив цар нашого Шевченка, а з Шевченком і нас. 💥💥💥💥💥💥💥💥💥💥
Моя ти любо! Усміхнись...
Властиве Шевченкові-художнику тонке відчуття натури, вміння реалістично передати форми, своєрідна творча індивідуальність повною мірою втілені і в жіночих портретах. Найбільш відомі з них — портрети Манєвської, Закревської, Катеринич, Кейкуатової, Ускової, казашки Каті, Кржисевич, Максимович, Лазаревської, Ликери Полусмакової.
Хто ж вони, ці жінки?
Зрозуміти і всім серцем підтримати Тараса Григоровича у далекому засланні змогла дружина коменданта Новопетровського укріплення І. О. Ускова— Агата (Агафія) Омелянівна. Родина ця взагалі відіграла благотворну роль у житті Кобзаря: всупереч царській забороні Усков надав змогу Шевченкові писати й малювати, прагнув полегшити тягар муштри, неофіційно дозволив листуватися — кореспонденції надходили на адресу Ускова, а після звільнення із заслання завдяки Ускову поет міг прямувати одразу до Петербурга.
Шевченко з любов'ю ставився до Надійки — молодшої дочки Ускових, бавив її, згадував про неї в листуванні. В "Щоденнику" є теплі записи і про старшу дочку Ускових — Наталію. Та найбільш зворушливими були його стосунки з Агатою Омелянівною. В листі до Б.Залеського 9 жовтня 1854 року Шевченко писав: "Эта прекраснейшая женщина для меня есть истинная благодать божия. Это одно, единственное существо, с которим я увлекаюсь иногда даже до поэзии". В іншому листі ( 10 лютого 1855р.): "Я полюбил ее возвышенно, чисто, всем сердцем и всей благодарной моей душою. Не допускай, друже мой, и тени чего-либо порочного в непорочной любви моей". На жаль, місцеві плітки порушили безпосередність цих взаємин, але й у наступні роки вони підтримували дружні стосунки.Художник виконав три портрети Ускової, які зберігаються в Державному музеї Шевченка у Києві.
Всього ж у мистецькій спадщині Кобзаря понад 150 портретів. Серед них — блискуча галерея представниць жіноцтва України. Імена цих жінок здебільшого невідомі. Але є портрет нареченої поета — Ликери Полусмакової.
5 серпня 1860 року у вірші "Ликері" поет благає:Моя ти любо! Усміхнись,
І вольную святую душу.
І руку вольную, мій друже,
Подай мені...
Шевченко поетизував цю дівчину. Сліпий у коханні і бажанні мати садок вишневий коло хати, де Ликера буде господинею, Шевченко не бачив суттєвих недоліків обраниці. Ликера стала наймитувати у французькому магазині, де продавала білизну, а потім переїхала у Царське село, вийшла заміж за перукаря. Після смерті чоловіка ( 1904 року) жила у Каневі, часто навідувалася на могилу поета, померла у лютому 1917-го року, залишивши свої спогади про Шевченка, записані К. Широцьким.
Ще одна робота художника — портрет Марії Максимович, створений 1859 року.
З подружжям Максимовичів пов'язана одна з хвилюючих сторінок біографії Шевченка. Тарас Григорович мріяв поселитися на схилі літ поблизу хутора Михайлова Гора на Канівщині, де мешкали і Максимовичі після виходу на пенсію Михайла Олександровича, першого ректора Київського університету. Але цьому не судилося здійснитися.
Під час своєї подорожі в Україну, гостюючи у Максимовичів, Шевченко намалював портрет Марії Василівни. Про щиру дружбу свідчать листи, а також те, що поет подарував цій жінці дві свої найкращі поезії, позначені автографом, ― "Садок вишневий коло хати" та "Сон" ("На панщині пшеницю жала").
Немає коментарів:
Дописати коментар